політичні права

ПРАВА ЛЮДИНИ - ряд основоположних морально-правових норм, що формулюють принципи відносин між індивідом та суспільством в особі інституцій влади. П.л. окреслюють сферу негативних та позитивних зобов'язань, що бере на себе правова держава. Зафіксовані у міжнародних угодах та у національному законодавстві країн світу П.л. репрезентують найбільш універсальну гуманітарно-антропологічну концепцію, в рамках якої людина розглядається як така, безвідносно до її етнічних, расових, релігійних та будь-яких інших відмінностей або належності до локальної культурної традиції. П.л. є кардинально важливою категорією природного права та філософії права загалом. Основним предметом дискусій довкола проблеми П.л. традиційно було питання щодо того, чи суб'єктивні права вкорінені у природі людині та невід'ємно належать їй від народження (юснатуралізм), чи, навпаки, вони набуваються лише внаслідок законодавчої діяльності держави (т. зв. юридичного позитивізму). Відповідно до найпоширенішої класифікації Єллінека, П.л. поділяються на громадянські (визначають сферу вільного волевиявлення індивіда, недоторканну для зазіхань з боку держави; напр., свобода слова, особиста недоторканність), політичні (уможливлюють участь громадян у формуванні органів державної влади) та соціальні (містять державні гарантії щодо забезпечення кожного екзистенційним мінімумом матеріально-культурних благ). У формуванні П.л. велику роль відіграли традиції середньовічних хартій вольностей (починаючи від Megnacharta Libertarum, 1215 р.); настанови протестантської етики (зокрема, праці Томазія), що віддзеркалились у Біллях про права Північноамериканських штатів кін. XVIII ст.; доктрини природного права та суспільного договору; філософія раціоналізму; ідеологія Просвітництва, що її уособленням стала франц. Декларація прав людини та громадянина 1789 р.; антипатерналістські ідеї автономної етики Канта', утилітаризм у його ревізованому Дж.Ст. Міллем варіанті; погляди прибічників реформ соціалізму поч. XX ст. у катедер-соціалістичній та неокантіанській версіях (Менгер, Кістяківський, Новгородцев та ін.). Однак погляд на дотримання П.л. як на наріжний принцип світової політики утверджується лише після Другої світової війни (Загальна декларація П.л. 1948 р., Міжнародний пакт про економічно-соціальні та культурні права 1966 р., Міжнародний пакт про громадянські і політичні права 1966 р., Європейська конвенція П.л. 1950 р.). До цього спричинилося прагнення світової спільноти унеможливити через зміцнення поваги до П.л. нові спалахи загальної деструкції та геноциду. З етико-філософських нині багато важать такі П.л., як право на свободу та недоторканність (проблема гідності людини), заборона дискримінації (проблема універсальної етики), право на життя (проблеми смертної кари, безперервності життя), право на свободу думки (проблеми необмеженої комунікації, діалогу), право на власність, соціальні права (проблема співвідношення негативної та позитивної свободи).

АНАЛІЗ ПОЛІТИКИ - термін, який позначає взаємопов'язані різновиди діяльності: 1) теоретичний аналіз політики, мета якого полягає у тому, щоб шляхом аналізу пояснити наявну політичну ситуацію; 2) особливу професію (рід занять), пов'язану зі здійсненням експертизи при прийнятті політичних рішень переважно на рівні державних органів влади. У першому розумінні А. п. є складовою частиною будь-якого розділу політичної науки, у другому - сукупністю порад щодо державних рішень, яка ґрунтується на певних суспільних цінностях О. сновними замовниками і споживачами політичного аналізу є державні установи. Оскільки будь-яке політичне рішення має своє змістове наповнення, воно може стосуватися як загальних аспектів внутрішньої чи зовнішньої державної політики, так і окремих ділянок суспільного життя (права, економіки, фінансів, культури та ін.). Здійснюючи аналіз з метою встановити міру обґрунтованості якогось політичного рішення, експерт мусить передбачати не тільки деякий результат в окремо взятій галузі, а й побічні соціальні та політичні наслідки. При цьому досягнення бажаного результату має бути зіставлене з можливими збитками - коштами, необхідними для впровадження рішення, чи ймовірними негативними наслідками. Кожен аналітик (експерт) мусить так чи інакше спиратися на якусь теорію, яка дозволяє йому передбачати поведінку різних категорій людей та суспільних груп у тих чи тих суспільних ситуаціях. Це можуть бути як деякі конкретні теорії (правові, економічні, фінансові та ін.), так і суто політичні (напр., теорія раціонального вибору, теорія ігор, системний підхід тощо). Другою важливою характеристикою будь-якого експерта є його ціннісні орієнтації, що визначають, який стан суспільства експерт вважає бажаним О. скільки бажаний результат, як правило, визначає замовник експертизи, то питання про те, як експерт діє у випадку конфлікту ціннісних орієнтацій, значною мірою залежить від принципів його моральної свідомості та професійної етики. У багатьох ситуаціях раціональне обґрунтування рішень здатне забезпечувати успішність дій - і чим більшою мірою люди очікують від державних діячів саме раціонально обґрунтованої поведінки, тим вірогідніше раціонально обґрунтовані рішення мають перспективу стати успішними.

1) надавати політичні права (виборче право)

2) відпускати на волю; звільняти; визволяти

3) приймати в громадянство, натуралізувати

4) вводити в ужиток (слово тощо); надавати права громадянства (ідеї тощо)

* * *

1) надавати політичні (пepeв. виборчі) права

2) відпускати на волю (кріпака, раба); звільняти ( з ув'язнення)

3) надавати ( місту) самоуправління (звич. право представництва в парламенті)

4) надавати громадянство, натуралізувати

5) вводити у вжиток ( слово); надавати права громадянства ( ідеї)

1. n

політичний в'язень

2. adj

1) політичний; зв'язаний з політикою

2) державний, політичний

3) амер. зв'язаний з політикою певної партії; вузькопартійний

* * *

1) політичний; пов'язаний з політикою

2) політичний, державний

3) пов'язаний з політикою певної партії; вузькопартійний

1. політичний, пов'язаний з політикою

2. політичний, державний

3. амер. пов'язаний з політикою певної партії

- political allegiance політична приналежність

- political ambassador посол не з числа професійних дипломатів; посол, призначений в нагороду за підтримку партії на виборах

- political appointment призначений з політичних міркувань

- political arena політична арена

- political brawl політичний скандал

- political dialogue політичний діалог

- political domination політичне панування

- political entity політична реальність

- political foresight політична далекоглядність

- political liberties політичні свободи

- political party політична партія

- political ploy політичний хід

- political prisoner політичний в'язень

- political reality політична реальність

- political rights політичні права

- P. Committee Політичний комітет (Генеральної Асамблеї ООН)

- political department виконавча та законодавча влада (США)

- political executive глава уряду (не держави, США)

- international act

- convention application

1. угода, договір

2. окрема стаття договору/ умови/ зобов'язання

3. бібл. завіт

- international covenant міжнародний пакт, міжнародна угода

- C. on civil rights пакт/ угода про громадянські права

- C. on human rights угода/ пакт про права людини

- covenant on political rights угода про політичні права

- observance of a covenant виконання/ дотримання пакту/ угоди

- to accede to the covenant приєднатись до пакту/ до угоди

- to ratify the covenant ратифікувати угоду/ пакт

- under the covenant згідно з пактом/ угодою

- C. (of the League of Nations) іст. Статут (Ліги Націй)

- Books of the Old and the New C. Старий та Новий Завіт

- optionality

1. надавати політичні права/ виборче право

2. приймати в громадянство, натуралізувати

3. надавати (місту) самоврядування

1. відхилити, анулювати (закон, наказ тощо)

2. забирати назад (обіцянку, слово)

3. відзивати

- to revoke an agreement відмінити угоду

- to revoke the political rights of citizens анулювати політичні права громадян

ПРИРОДНЕ (природжене) ПРАВО - сукупність загальнообов'язкових правил (норм) поведінки, дотримання яких забезпечує рівність можливостей існування та розвитку кожної людини у суспільстві. Своїми витоками концепція П.п. сягає давньогрецьк. філософії, коли при розгляді проблем існування суспільного устрою та суспільної моралі мислителі зіткнулися з дилемою: чи політичні ідеали та мораль універсальні, загальнозначимі чи вони мають відносний характер? Були запропоновані дві протилежні, взаємовиключні концепції: 1) право та мораль мають абсолютний, універсальний характер через природне ("природжене"), або божественне, походження - концепція П.п.; 2) мораль та право обумовлені специфічними реаліями суспільства - політичними, економічними, історичними, а тому мають відносний характер — концепціят. зв. позитивного, або світського права. Концепція П.п. започаткована у вченні Платона про ідеальну державу, в якій право та мораль мають універсальну, або абсолютну, природу, оскільки ґрунтуються на ідеї добра, або блага, яка знаходить втілення в невизначено-множинних варіантах земного буття. На відміну від Платона, софісти (Фрасимах, Горгій, Протагор) вважали мораль та право породженими суспільством, а тому відносними і настільки ж багатоманітними, як судження про смаки. Аристотель займав помірковану позицію у питанні про природу права, вважаючи етичні та правові концепції практичними дисциплінами, мета яких полягає у формуванні раціональних соціальних взаємодій, які дозволяють людині брати участь у суспільному житті згідно з власними здібностями, нахилами та уподобаннями. Концепція П.п. відігравала велику роль в культурі Нового часу та епохи Просвітництва (Монтеск'є, Вольтер, Гольбах) для захисту ідеї рівності всіх громадян у суспільстві та їхніх прав на економічні, політичні, релігійні свободи. Вершиною концепції П.п. та її трансформацією є категоричний імператив Канта, під яким розуміється деяке безумовне моральне веління, яке вимагає від людини неухильно слідувати моральному приписові: "поводься так, щоб максими (правила), якими керується твоя воля, могли стати принципами загального законодавства" Г. егель категорично виступив проти теорії П.п. в поясненні природи держави та відносин людей у суспільстві, критикуючи етичну та правову концепцію Канта за формалізм та позаісторичність. За Гегелем, правові та етичні категорії вкорінені у суспільному житті. Сучасні правові теорії долають різке розмежування концепцій П.п. та позитивного, світського права. Звернення до концепції П.п. дозволяє уникнути релятивізму та скептицизму, які виникають в разі відмови від неї. Ідея позитивного, або світського, права дозволяє позбавитися догматизму, коли постулюється універсальний правовий закон без урахування його зв'язку з конкретними умовами (за висловом Монтеск'є, "дух законів" завжди спирається на взаємозв'язок П.п. та соціального середовища, що спричиняє відповідні формулювання універсального закону). У сучасному праві розрізняють П.п. людини, П.п. сім'ї, П.п. нації, які мають бути загальними та рівними для всіх суб'єктів. П.п. людини - це певні можливості (фізичні, економічні, політичні, культурні, особистісні), які забезпечують гідне існування людини як фізичної, культурної, політичної істоти та її збереження і розвиток як особистості, індивідуальності з власним психо-емоційним сприйняттям світу.

ВЛАСНІСТЬ - максимально можливе розпоряджання предметами різного роду, встановлене звичаєвим чи писаним правом. Суб'єктами В. можуть бути окремі індивіди чи колективи; відповідно розрізняють індивідуальну (приватну і суспільну) та колективну В. Індивіди можуть виступати співвласниками, і таку форму В. відрізняють від колективної В., оскільки суб'єктом колективної В. є певний колектив, взятий у цілому. Об'єктами В. можуть бути природні та штучні об'єкти, включаючи ідеї, задуми, проекти, різного роду інформацію ("інтелектуальна В."). У деяких суспільствах у минулому узаконеними об'єктами В. були люди (рабовласництво), в наш час рабовласництво існує лише в прихованій формі (de facto, а не de jure). Інститут В., що його встановлює звичаєве чи писане право (включаючи поєднання обох), передбачає певні способи набуття права В., використання цього права та способи відмови від В.: переведення В. в статус нічийної, передачі права В. іншій особі (продаж, дарування тощо). Особливості інституту В. залежать від типу суспільства, вони змінюються також історично. З В., як правило, пов'язаний рівень добробуту, суспільне становище, влада, рівень свободи, повага (престиж) і т. д. Тому форми В. та норми, які регламентують право В., перебувають у центрі уваги політичної філософії. Різні концепції політичної філософії та відповідні політичні ідеології відрізняються тим, який інститут В. вони вважають прийнятним О. скільки центральним у політичній філософії є поняття "справедливість", то найчастіше право В. розглядається під кутом зору забезпечення бажаного рівня соціальної справедливості. Виникнення сучасного суспільства і ринкової економіки було наслідком того, що інститут В. став ґрунтуватися на праві В., у відповідності з яким відчуження В. виключається. Основна аргументація на користь права В. полягає в тому, що воно забезпечує більший рівень незалежності людини (її свободи), а також розв'язує економічну ініціативу, забезпечуючи тим самим високі темпи економічного зростання.

[EU] копенгагенські політичні критерії (політичні критерії для вступу до ЄС; демократія, верховенство права, дотримання прав людини і права та захист меншин)

ФУНДАМЕНТАЛІЗМ - у найзагальнішому значенні - це переконання, що існує деяка тверда основа, на якій має ґрунтуватися розуміння реальності, істини, добра, Бога. Відповідно можна говорити про різновиди Ф. - метафізичний, епістемологічний (пізнавальний), етичний, культурний (цивілізаційний, національний), релігійний. У філософії переконаність в існуванні деякої незмінної основи реальності, істини та моралі виявляється у визнанні того, що розум здатний сформулювати єдиноправильні критерії, на основі яких ми можемо відрізнити реальність від видимості (ілюзії), істину від хиби, добро від зла О. скільки в даному разі визнають, що існують деякі абсолютні критерії реальності, істини, моралі (абсолютні цінності), то замість терміна "Ф." іноді застосовують слово "абсолютизм". У середземно-європейській філософській традиції філософський Ф. з'явився як протидія релятивізму - погляду, за яким різниця між реальним і видимим (тим, що тільки здається реальним), істиною і хибою, добром і злом відносна. Відносність критеріїв реальності, істини, добра позначають терміном "релятивізм". У Давній Греції речниками релятивізму були софісти. Платон вбачав своє завдання у тому, щоб протидіяти релятивізму, тому його філософія і послугувала одним із найважливіших джерел філософського Ф. у середземно-європейській філософській традиції (яка в XX ст. стала об'єктом критики Гайдеггера). Продовженням цієї платонівської традиції була епоха Просвітництва з її вірою у здатність розуму знайти надійні критерії для розрізнення реального і нереального, істини та хиби, добра та зла. Якщо Платон і Декарт подають версію раціоналістичного Ф., то британські емпірики стали засновниками емпіричного Ф., продовження якого маємо у позитивізмі та логічному позитивізмі. Абсолютизм в етиці знайшов підтримку з боку феноменології (Шелер). У друг. пол. XX ст. філософський Ф. зазнав серйозної критики з боку філософського постмодернізму (Деррида, Дельоз, Фуко, Рорті та ін.), але крайні версії постмодернізму поновили стару загрозу - загрозу релятивізму. Тому значна група сучасних філософів прагне вибрати середню позицію між Ф. і релятивізмом (Бернстейн та ін.). Іноді термін "Ф." застосовують для позначення культурного релятивізму; говорять, напр., не тільки про релігійний Ф., а про культурний, національний і т.п. У такому разі суть культурного (цивілізаційного, етнічного, національного) Ф. полягає в тому, що із правильного твердження про те, що різні світорозуміння і цінності (моральні, політичні, правові) закорінені в культурній самобутності етносів, націй, цивілізацій та епох, роблять висновок про виняткову унікальність різних культур та їхню неспівмірність. Таким чином, з культурного Ф. випливає релятивізм: якщо наше розуміння реальності, істини, добра є наслідком певних культурних традицій, то воно радикально різне у різних культурах, і кожна з цих культур може претендувати на єдино вірне світорозуміння. Ф., отже, знаходиться в опозиції до універсалізму, а не до релятивізму. Одним із різновидів цього культурного релятивізму є т. зв. лінгвістичний релятивізм, суть якого полягає в тому, що семантика різних мов фактично є неспівмірною (звідси теза про принципову неможливість адекватного перекладу текстів). Негативні суспільні наслідки культурного Ф. (релятивізму) полягають у тому, що з нього слідує неможливість взаєморозуміння між етносами, націями, цивілізаціями, а отже, визнається, що способом їхнього співіснування є конкуренція, напруга і конфлікт. Складність взаємин між культурним Ф. і універсалізмом полягає в тому, що універсалізм (утвердження загальнолюдських цінностей) здатний сам приховувати культурний Ф. - намагання мислити цінності саме своєї цивілізації чи нації як універсальні. Такий універсалізм, отже, не схильний поважати культурну різноманітність світу, культурну самобутність інших цивілізацій та націй; навпаки, він прагне нав'язувати свої цінності та способи життя іншим культурам. Саме з цим пов'язана критика європоцентризму та культурних аспектів ідеології глобалізму. Так само за критикою національного Ф. (який часто змішують з націоналізмом або національним егоїзмом) може приховуватися стратегія ослаблення поцінування національної самобутності якоїсь нації, аби (в умовах конкуренції культур) в такий спосіб сприяти культурній експансії іншої нації. У такому разі т. зв. "інтернаціоналізм" (або "справжній універсалізм", чи космополітизм) насправді сам є прихованою формою національного Ф. Саме таке спрямування мала критика укр. націоналізму ("буржуазного націоналізму") в СРСР; в оновлених формах И здійснюють також в сучасній Україні. Більшість сучасних філософів не приймають апі радикальних форм універсалізму (з їхньою зневагою до самобутніх культур), ані крайніх форм культурного Ф. - з їхнім твердженням про неможливість існування загальнолюдських цінностей, про неспівмірність культур та неможливість взаєморозуміння між ними. Виправданою є поміркована позиція, яка поєднує необхідні елементи універсалізму з поміркованими формами культурного релятивізму Що стосується релігійного Ф., то суть його полягає не стільки в твердженні про те, що дана релігія є єдино правильною (це характерне для більшості релігійних вірувань), скільки у погляді, що дана конкретна релігія повинна бути основною (фундаментом) всіх цінностей - моральних, політичних, правових. Звідси слідує заперечення будь-якої автономії індивідів (зокрема їхнього права триматися будь-яких релігійних вірувань або не триматися жодних), різних сфер діяльності (моралі, науки, освіти, мистецтва, права, політики тощо) та установ. У такому разі релігію мислять як основу політики, права тощо, заперечуючи (в радикальних формах релігійного Ф.) навіть їхню відносну автономію. Можуть існувати поміркованіші та радикальніші форми релігійного Ф.

Прокопович, Теофан (1681, Київ - 1736) - укр. мислитель, богослов, церковний діяч. При хрещенні був названий Єлисеєм, справжнє прізвище, ймовірно, Церейський. Згодом узяв прізвище свого дядька - Теофана Прокоповича, професора і ректора КМА. Навчався в КМА, потім упродовж трьох років студіював у колегії св. Атанасія у Римі. Навчався також в ун-тах Швейцарії і Німеччини, зокрема в Йєні, Галле, Альтдорфі. Повернувшись на батьківщину, понад десять років був проф. і ректором КМА, викладав поетику, риторику, філософію, математику, теологію. На вимогу царя Петра І П. проти власної волі змушений був переїхати до Петербурга. Він підтримує освітні реформи Петра, створює перший проект Академії наук, очолює літературно-громадський гурток, який одержав назву "вченої дружини", пише низку публіцистичних і філософсько-богословських творів. Іноземні вчені вважали його найосвіченішою людиною тогочасної Росії, доробок якої позначився на багатьох напрямах розвитку її культури і науки. Мислитель вважав, що Бог як предвічна мудрість і вседосконалий розум існував до буття світу і є його першопричина і творець. Разом із тим, на думку П., повне визначення природи збігається з Богом щодо природних речей, у яких він з необхідністю існує і які він рухає. Ядром учення П. про світобудову є поняття природного (фізичного) тіла, яке він розглядає як субстанцію, що складається з матерії і форми. Матерія при цьому розглядалась як спільний і єдиний субстрат природних тіл, джерело їхньої кількісної визначеності, а форма - як основа їхньої якісної різноманітності. П. наполягав на активності матерії як компонента субстанції, котра знаходиться в постійному русі, що є універсальним і являє собою "мовби якесь загальне життя всього світу". На роздумах мислителя про матерію позначився розвиток природознавства, який схилив його до двох висновків: по-перше, на відміну кір Аристотеля, він твердив, що матерія єдина й однорідна в усіх природних тілах: це стосується неба і землі, живого і неживого, вона змінює лише форму, переходячи від одного тіла до іншого; по-друге, створена на початку світу Богом матерія не може далі ні народжуватися, ні знищуватися, ні збільшуватися, ні зменшуватися. Заперечуючи атомістичне вчення, П. вважав, що матеріальний всесвіт складається з найдрібніших корпускул, які є подільними до безмежності, але й найменша частинка тіла не втрачає своєї матеріальності і не може бути зведена до матеріальної точки. Він не погоджувався з думкою, що матерія не має власного існування, а отримує його від форми, і наполягав на нероздільності сутності й існування в природних тілах. Простір і час, як вважав мислитель, невіддільні від рухомого тіла. Високо оцінюючи розум людини, П. приділяв значну увагу вивченню логічних операцій, методів доведення й аргументації. Істина перестає бути для нього чимось заздалегідь даним у Біблії, а розуміється як процес набуття і нарощування людством нового знання. П. визначає істинне знання, прагнучи розширити межі самобутності наукової істини, як корисне і практично значуще. Суттєве місце в творах П. відведено проблемі людини та моралі. Ідеї, що він розвивав, були спрямовані проти середньовічних концепцій у цій галузі, сприяли формуванню нових етичних норм і уявлень. У своїх творах П. виходив із ідеї про те, що основою історичного поступу, сили держави, добробуту громадян є освіта, поширення наук, мистецтв і ремесел. Тому верховним носієм державної влади, на його думку, може бути лише просвічений володар, "філософ на троні". Центральне місце в філософському вченні П. належить теорії держави і права. Створений ним перший в Росії варіант теорії просвіченого абсолютизму був наслідком застосування теорій природного права і суспільної угоди до осмислення реалій історії рос. державності і її нагальних потреб у петровську добу. Він сприяв утвердженню пріоритету світського начала, науки, розуму, що спиралися на авторитет сильної і просвіченої державної влади; протидіяв намаганням боярської і церковної опозиції виступити проти петровських реформ; захищав демократичну за своєю сутністю ідею спільного блага - "всенародної користі". Створена П. теорія просвіченого абсолютизму мала чимало спільного з ученнями ранньобуржуазних теоретиків держави і права: Ліпсія, Греція, Гоббса, Пуфендорфа. При її опрацюванні мислитель використовував не лише доробок західних вчень, а й осмислення державотворчих ідей, особливо пов'язаних з теорією природного права, наявній в укр. філософській і суспільно-політичній думці вже від друг, пол. XVI ст. Але запропонована П. теорія була непридатною для умов України, де не було власної монархічної традиції, а, сприяючи централізації Росії, слугувала придушенню тут автономістичних і самостійницьких прагнень у сфері державотворення. В поглядах П. відобразився перехід від філософських ідей, що ґрунтувалися на ідеях східної патристики і західної схоластики, до формування філософських концепцій Нового часу.

[br]

Осн. тв.: "Мистецтво риторики" (рукопис, 1706); "Правда волі монаршої у призначенні спадкоємця своєї держави" (1726); "Духовний регламент" (1823).

Маблі, Габріель Бонно де (1709, Гренобль - 1785) - франц. філософ-мораліст, історик, політичний письменник. Світогляд М. заснований на теоріях суспільного договору та природного права; в цілому ж він виявляв скепсис щодо філософської думки доби Просвітництва, зокрема, був переконаний у теоретичній неспроможності матеріалізму й деїзму. За давнини, зазначав М., суспільний лад ґрунтувався на колективній власності на землю, а люди з природою становили одне ціле, джерелом усіх наступних негараздів людства став перехід до приватної власності. Позаяк відновити відносини спільного володіння майном практично неможливо, слід прагнути хоча б до зменшення майнової нерівності шляхом боротьби з розкошами і обмеження потреб. У галузі суспільно-політичній М. обстоював республіканські ідеї, вважаючи (не без впливу Локка, Монтеск'є та Руссо) носієм верховної влади народ; останній має цілковите право виступити проти можновладців, якщо вони порушують його "природні права", насамперед - на щастя і волю. У трактаті "Про вивчення історії", аналізуючи перебіг історії народів давнини й Нового часу, він доводить, що зловживання владою було однією з основних причин незчисленних страждань великої маси людей. Історичний підхід реалізує М. також при з'ясуванні низки інших - економічних, правових, моральних, пізнавальних проблем, виходячи з переконання, що без автентичного осмислення минулого, засвоєння його уроків і опертя на багатство історичного досвіду їх ефективне розв'язання неможливе. Хоч М. визнавав право народу змінювати владні структури, проте вважав, що революції не відроджують рівності, не повертають людей до природного стану, а можуть призвести до ще більших бід. Причина цього - в непримиренності класових інтересів та їхній гострій ворожнечі. Концепція М. була багато в чому аскетичною і песимістичною.

[br]

Осн. тв.: "Бесіди Фокіона про відношення моралі до політики" (1763); "Про вивчення історії" (1778).

НАЦІЯ - спільнота людей, об'єднаних низкою чинників, серед яких найважливішими є етнокультурні (див. етнос) та політико-правові. У відповідності з визначенням Сміта, Н. - це колектив людей, "що має власну назву, свою історичну територію, спільні міфи та історичну пам'ять, спільну масову громадянську культуру, спільну економіку і єдині юридичні права та обов'язки для всіх членів". У цьому переліку ознак не розмежовано т. зв. "об'єктивні" ознаки (ті, що піддаються спостереженню та опису - особливості поведінки, мови, політичні та правові установи тощо) та суб'єктивні ознаки (що стосуються того, як саме окремі люди усвідомлюють, почувають, уявляють свою належність до одного цілого, яке вони називають "Н."). Розглядаючи спільні об'єктивні ознаки, важливо зважати на те, чи деяка спільна ознака є власною (тобто є унікальною, властивою тільки даному колективу людей), чи цю спільну ознаку дана Н. поділяє з іншими Н. Більшості Н. властиві тільки деякі ознаки, а то й одна із набору спільних (об'єднувальних) ознак, які пов'язуються з поняттям Н. Якщо брати, з одного боку, об'єктивні ознаки (етнокультура, мова, релігія, територія, спільна історія, економіка, політико-правові установи), а з іншого - суб'єктивний чинник (усвідомлення належності людей до одного колективного цілого), то можна встановлювати роль кожного із цих чинників в тому чи іншому випадку. Що стосується європейських Н., то із чинників, які відіграли найважливішу роль у становленні Н. та відіграють найважливішу роль в об'єднанні індивідів в Н., до цих чинників слід віднести спільну територію (компактне проживання), етнічний та політико-правовий чинники. З ними так чи інакше пов'язаний суб'єктивний чинник - національна самосвідомість. У даному випадку йдеться не про роль тих чи тих чинників у виникненні Н., а про те, що об'єднує людей у Н. За умови, коли, за винятком хіба що компактного проживання на певній території, не існує ніяких спостережуваних особливостей (релігії, мови, політичних установ, які були б наслідком власної політичної традиції тощо), але існує сильно виражене усвідомлення своєї громадянської згуртованості та окремішності, можна твердити про існування політичної Н. Але це крайній випадок: переважно національна свідомість тримається завдяки наявності деяких спільних і бажано унікальних (для даного колективу людей) особливостей (або принаймні деякого унікального поєднання об'єктивних ознак, кожна із яких, взята окремо, може бути спільною в даної Н. з іншими Η.). Н., що має волю до ствердження своєї національної ідентичності, як правило, не покладається лише на суб'єктивний чинник, а прагне (іноді ціною великих зусиль) створити основу для суб'єктивного чинника у вигляді деякої об'єктивно наявної ознаки (яка б наголошувала її унікальність). В залежності від того, які з об'єднувальних чинників - етнічні чи політико-правові - відіграють провідну роль, термін "Н." набуває і відповідно передається двома термінами - "етнічна (культурна) Н." та "політична Н.".